Після стресу дитина перестала говорити: розповідаємо більше про це явище
Російські обстріли, втрати, виїзд зі своєї домівки через бойові дії – з цим, на жаль, доводиться стикатись багатьом українським дітям. І такий стрес не минає безслідно. Усе частіше до фахівців звертаються батьки, які помічають у своїх дітей тривожний стан – замовкання. Дитина перестає говорити взагалі або у школі, з друзями, сусідами чи в інших соціальних ситуаціях. Це явище називають мутизмом і воно не пов’язане з «сором’язливістю» чи «характером». На найпоширеніші питання про цей стан відповідає Альона Дериведмідь, логопединя, дефектологиня, асистентка вчителя, працює у Василівському ліцеї «Сузір'я» Василівської міської ради Запорізької області.
Альона Дериведмідь
Який термін окреслює мовчання дітей після травматичних подій?
Після сильних потрясінь у дітей може виникати посттравматичний мутизм – стан, коли мовлення частково або повністю припиняється через надмірний стрес. У клінічній практиці це також може належати до реактивного мутизму або бути проявом селективного мутизму, якщо мовлення блокується у певних ситуаціях.
Це не впертість і не свідомий вибір – це захисна реакція нервової системи.
Чому так стається?
Після травми організм дитини переходить у стан «виживання». Мозок відключає складні функції – у тому числі мовленнєві. Це може бути реакція типу:
фріз (завмирання);
перенавантаження нервової системи;
переляк настільки сильний, що тіло «блокує» мовлення;
регрес – повернення до більш раннього рівня розвитку.
Усе це – нормальні реакції на ненормальні обставини.
Які реакції можуть виникати, крім мовчання?
різке погіршення мовлення;
тики;
заїкання;
плаксивість, тривожність;
уникаюча поведінка;
нічні страхи;
труднощі концентрації;
регрес у навчанні;
загальне «відсторонення»;
соматичні симптоми: біль у животі, головні болі.
Як реагувати оточуючим?
Не тиснути на дитину й не вимагати говорити.
Прийняти її стан без критики.
Говорити поруч спокійно, повільно, м’яко.
Давати дитині альтернативні канали комунікації (малюнок, жест, картки).
Забезпечити передбачуваність дня.
Не обговорювати її проблеми в її присутності.
Показувати, що дорослі контролюють ситуацію.
Що робити батькам?
Нормалізувати реакцію
Пояснити дитині: «Твоє тіло так реагує через сильний страх. Це не твоя вина».Створити безпечний простір
Ритуали, постійність, обійми (якщо дитина це приймає).Повернення до комунікації – поступове
Через гру, малювання, невербальні контакти.Обов’язково звернутися до спеціалістів
Раннє втручання зменшує ризик тривалих наслідків.
Інструмент альтернативної комунікації TippyTalk
Як відбувається реабілітація?
Які фахівці потрібні
дитячий психолог/психотерапевт, бажано з досвідом роботи з травмою;
логопед, якщо є регрес мовлення, заїкання чи тики;
невролог – для оцінки стану нервової системи;
інколи психіатр – при тяжкій тривозі чи сильних тиках.
Чи потрібні медикаменти?
Призначаються лише фахівцем.
Вони можуть допомогти зняти надмірне напруження, але не замінюють психотерапію чи логопедичну роботу.
Як підтримувати дитину в майбутньому?
дихальні вправи (4–4–6, діафрагмальне дихання);
техніки «заземлення» 5–4–3–2–1;
щоденні ритуали безпеки;
казкотерапія;
арт-терапевтичні техніки;
«рюкзак безпеки» (улюблені дрібні речі для стабілізації);
м’яка тілесна терапія (за рекомендацією спеціаліста).
Це допомагає уникати нових регресів і стабілізує нервову систему.
Історія Альони (як логопедині та мами)
Моя сім’я, як і тисячі українських родин, пережила окупацію в Запорізькій області.
Старша донька (аутизм, використовує АДК)
Під час обстрілів вона ховалася у своєму куточку з іграшками, брала кошенят, тримала їх біля себе й просила, щоб і ми з молодшою донькою йшли до неї. Це був її власний «місце безпеки».
Вона чула і бачила, як під вікнами рухався танк із літерою z. Це був момент, коли страх, здавалось, паралізував усіх нас – ніхто не знав, що буде далі. Після цього її мовлення різко погіршилося.
Під час виїзду з окупації ми пройшли 18 блокпостів, потрапили під обстріли – і діти майже безперервно плакали. Пізніше в старшої з’явилися тики та значно посилилася тривожність.
Молодша донька
Також пережила значні наслідки:
з’явилося заїкання;
нервові тики;
вона почала пропускати букви в словах;
їй знадобився цілий рік, щоб повернутися до нормального мовлення.
Після окупації ми п’ять разів змінювали місце проживання – кожен переїзд знову відкочував дітей назад у розвитку, особливо під час хвороб. Молодша донька стала «надмірно дорослою» у мисленні, намагається аналізувати навіть те, що не під силу її віку, часто повертається думками до того, «що було б, якби не війна».
Сьогодні ми вкладаємо багато сил у відновлення обох доньок і допомагаємо іншим сім’ям долати схожі труднощі.
Донька Альони
Історія іншої дитини
Цю історію мені переказали колеги – дитячий психолог та соціальний працівник, які працювали з родиною майже одразу після трагедії. Вона запам’яталася мені тим, як одна мить може назавжди змінити життя дитини.
Хлопчикові було дев’ять років. Він був звичайною дитиною: любив конструктори, грався з друзями у дворі, обожнював слухати татові історії перед сном. Того вечора все виглядало як завжди – теплий плед, тихе світло у кімнаті та відчуття безпеки, яке має бути у кожної дитини перед сном.
А потім — вибух.
Снаряд влучив прямо в їхній будинок. Світ, який хлопчик знав щодня, розлетівся на друзки: стіни затрусилися, скло посипалося, повітря наповнилося димом та пилом. Дорослі кажуть, що це тривало секунди, але для хлопчика час ніби застиг.
Він не закричав. Не покликав батьків. Просто сидів на ліжку, повністю закам’янілий, з широко розплющеними очима. Це була реакція, яку фахівці називають «завмиранням» — коли страх настільки великий, що тіло просто перестає функціонувати як зазвичай.
Батьки вибігли до нього, але хлопчик не зміг вимовити навіть слова.
Мовлення зникло. Голос ніби зник у тому вибуху разом із частиною їхнього дому.
Після евакуації він почав трохи оживати, хоча все ще мовчав. Фахівці працювали з ним кілька місяців: розмовляли, малювали разом, відтворювали події тілами через ігрові практики, допомагали повертатися у безпечний контакт із навколишнім світом. І він почав реагувати. Спочатку – кивками, потім – короткими словами.
Та одного дня реабілітаційний шлях обірвався. Будинок був зруйнований, і батьки мусили займатися питанням виживання: де жити, як відновити житло, куди везти документи. На регулярні заняття часу майже не залишалося.
І хлопчик, позбавлений стабільної підтримки, почав повертатися у свою внутрішню тишу.
Сьогодні він відвідує школу, але вчителі кажуть, що він часто «завмирає» за партою. Наче сидить серед дітей, але водночас десь дуже далеко. На завдання реагує спокійно, але без інтересу. А на запитання «чому ти не працюєш?» може тихо знизати плечима — бо йому й справді важко зрозуміти, для чого зараз все це.
Не тому, що він ледачий. Не тому, що не хоче вчитись. А тому, що його мозок і досі зайнятий тим, як пережити реальність, яка одного вечора обвалилася на нього разом зі стелею.
Ця дитина потребує не докорів, а повернення до системної терапії. Потребує логопеда, щоб відновити мовлення як частину емоційної регуляції. Потребує допомоги фахівця, який допоможе повернути відчуття безпеки, навчить знову говорити не лише голосом, а й емоціями.
Бо травма не зникає сама по собі. Якщо її не лікувати, вона мовчки живе всередині дитини – так само тихо, як і той хлопчик у своїй кімнаті після вибуху.
І ця історія — ще одне нагадування, наскільки важливо підтримувати дітей, які пережили війну, і не залишати їх сам-на-сам із тим, що їхній мозок не може самотужки витримати.